ський, змудський, київський, волинський, подольський, ліфляндський, смоленський і чернігівський…“
Можна було жити. Досить пристойний „прожиточний мінімум“…
Дивно!
Дивно!
Дивно… що тільки в шостій частині світу панує пролетаріят, а поза тим — і досі панують над ним короновані й некороновані королі. Королі вугілля. Королі заліза. Королі нафти. Королі ґумових палиць…
Королі…
І над Дрезденом — дух королів. Хоч мертвих.
…І от я сиджу в ресторані. Молодий увічливий німець злегка вклоняється і також сідає до столу. Він читає газету. Його симпатичне обличчя раптом кривиться в посмішку.
— Ви бачили? Знову якась дурепа назвалася родичкою Вільгельма і обдурила ще більших за себе дуреп. Почитайте, коли маєте охоту.
— Дякую. Я вже читав про це в російській газеті.
— Хіба ви росіянин?
— Українець.
— Ізвідти?
— Так.
— Давно?
— Місяць.
— О! Надзвичайно цікаво. Як же воно там?
— Дуже добре.
— Я так і знав. Я завжди говорив, що тут не можна добитися правди. Е, більшовики — то, на мою думку, справжній народ. З усіх партій у Німеччині я поважаю лише одну.
