тий у панцер, натягає однією рукою повіддя, а в другій тримає жезл. За пам'ятником починається безконечний сквер. Перед ним стоять високі шпилі, і на їхніх верхівках разюче горять золоті кола, а в них — орел Німеччини і герб міста — золотий дракон.
Ефектно, як і все в цьому згромадженні краси, в цьому вирізьбленому місті, Дрездені.
Бібліотека відчиняється десь о п'ятій. Ви ще маєте час. Ідіть у ворота чудового саду. Він — поруч. На воротях прочитаєте кілька десятків „Verboten“. Але ж ви не збираєтесь робити жадної шкоди, і тому „Verboten“ викликає у вас тільки посмішку.
Ельба, повногруда й каламутна, як жінка на картинах Рубенса або Йордаенса, широко пливе перед вами. Ви споглядаєте всю цю красу і нараз ловите себе на гарячому:
— Подорожую! Може, це сон — Ельба, галерея, замок, повний неймовірних коштовностей саксонських королів, дрезденська бібліотека і… радянська людина, що виїхала з країни молодого соціялізму і споглядає архіви мертвої краси, одгороджені камінним муром од тих, хто будував цю красу і навіть той мур…
Читачу! Даруйте мені цю експансивність. Але я думав у ту хвилину про те, що буде час, коли людина, замість читати бліді й нецікаві нотатки мандрівників, як ось ці, що перед вами, вийде ранком надвір і махне… Куди? У всі світи! У всі центри минулої культури, якщо та культура людину цікавитиме. А покищо доводиться читати тільки нотатки та вражіння, ґатунок літератури, позначений скрайнім і найдосадливішим суб'єктивізмом…
А втім, треба погодитися з думкою Мерінґа: „Може, Дрезденська галерея була не меншим двигачем німе-
