диктатури пролетаріяту багато таких митців, що роблять це лише тому, що пролетаріят єдиний може „піднести їх на п'єдестал велетнів“? Отже, можна не гніватись на Тіціяна, Кореджіо, Гюїдо Рені, Помпео Батоні, Дольчі, Бернарда Строцці, Антоніуса ван Дейка, Рубенса, Йордаенса, Рембрандта, Альберта Дюрера, Гольбайна, Гранаха, Анжеліку Кауфман і інших і інших за те, що вони служили панівним клясам… Нам по щирості здається, що обвинувачувати їх в ідеологічній невитриманості не можна без того, щоб не потрапити в полон ідеалістичного розуміння естетичного розвитку людства.
Словом, треба піти в дрезденську бібліотеку (Sächsische Landesbibliothek) і в тінях зелених лямпових дашків помріяти про світову літературу, почитати Ґете „Страждання молодого Вертера“ і знамениту Гайнівську „Подорож на Гарц“. Хемічна реакція з'єднання цих двох гостро протилежних літературних речовин — гіркої сльози і розбишацького реготу — дає надзвичайний ефект, засвічуючи в серці мандрівника вогник філософічної посмішки.
Щоб досягти його, треба, насамперед, перейти міст через Ельбу, від католицького кляштору до Нового міста. Не будемо говорити про надзвичайну красу цього моста Фрідриха Авґуста, збудованого за проектом архітекта професора Крайса, бо міст уже також описав т. Досвітній. Залишається нам зупинитися перед пам'ятником одному з Фрідрихів Авґустів, королів саксонських, збудованим другим Фрідрихом Авґустом, королем саксонським. Пам'ятник стоїть на базарному майдані Нового міста. На чотирикутньому постаменті з левиними головами на чотирьох кутах досить неуковирно підігнув передні ноги й зігнув коротку шию важкий золотий кінь, і золотий верхівець з непокритою головою, заку-
