канці? В кожному разі, якби знайшовся такий дивак, то соціялдемократи мали б цілковите право навіки образитись…
А поза тим, і справді Ляйпціґ нічим не дивує. Звичайно, можна згадати ще хутра, університет, що в ньому учились колись Клопшток та Лесінґ. Останній, щоправда, нічому не навчився був, аж доки не залишив університету і не пішов у науку до життя, жорстокого і сповненого непримиренної боротьби…
То були часи, коли прокидалося буржуазне самоусвідомлення і коли Ляйпціґ був першим у державі торговельним пунктом, „майже республіканської незалежности“, як каже Франц Мерінґ. Тоді в ньому навіть військових залог не мали права тримати…
Ці часи промайнули, як юність. І тепер, за часів собачої старости буржуазії, на десятому році німецької „республіки“, в Ляйпціґу уже „республіканські салдати“ живуть у королівських касарнях, що їх прикрашують камінні літери:
„Касарні короля Альберта“…
Тоді, в часи Лесінґа, з Ляйпціґу був не тільки центр книжкової торгівлі, а й центр художньої літератури, цієї єдиної арени боротьби, в якій буржуазні кляси могли тоді змагатися за свою соціяльну емансипацію. А тепер… провінція гнилої буржуазної диктатури, що глушить вільне революційне слово убійче грубими і одверто загарбницькими „цайтунгами“
А втім… Ляйпціґ — учене місто. І ви б не виконали „приємних обов'язків“ мандрівника, коли б не одвідали музеїв, принаймні, музею, що на майдані Августа.
Тут ви побачите справжніх голубів, непричетних до жадної політики. Милих птахів, що, сповнені кротости й довір'я до ляйпцізьких буржуа, зграями літають над
