руками? Тим, кого ви бачили в кварталах Ведінгу та в тих задушливих тісних льокалях? Ха-ха! Адже єдина їхня перевага це те, що вони завжди голодні. Решту переваг маємо ми! Тільки ми! О, ви не знаєте, які модерні, надійні, перевірені на щедрій практиці способи захищати своє життя ми маємо! Ви не знаєте, наївний чужинцю! Читайте „Lachendes Leben“. Читайте! І нікому — чуєте? нікому не кажіть: „буржуазія розкладається“. Бо з вас сміятимуться!
Так весело й самовпевнено гукали мені сторінки ілюстрованого журналу.
— Fertig![1] — лунав за вікнами короткий вигук начальника станції. І потяг летів далі, залишаючи позад себе лялькові будиночки.
— Так-так, — стверджували колеса. Тільки паротяг на гомінких вузлах потрясав повітря бадьорим і грізним, як невблаганне заперечення, басом. Але в вагоні їхала ділова публіка, і не було до кого сказати:
— Галло! Єдина їхня перевага — це те, що вони завжди голодні? А не здається вам, що цієї переваги уже досить для того, щоб проткнути вам пузо? Що? Ну, не сьогодні, то завтра.
Стабілізація, мов доспіле важке яблуко, що, висячи на гілці, перебувало під небезпекою впасти, а впавши, відчуло ґрунт і лежить задоволене та рум'яне. Переверни його, уважний досліднику! Ти побачиш другий — розм'якшений бік, бурувато-жовтий, як пролежень на шкірі мерця. Завзятий червак уже прогриз його до самої середини.
Це єдине, що залишалось подумати людині, що не мала можливости звернутись на адресу фабриканта
- ↑ Готове!
