У купе третьої кляси незабаром блиснула щедра електрика, і чистенькі, лялькові будиночки станцій хутко замелькали повз вікна вагонів.
Все таке пристойне, чисте і ніби всміхається. Я розгортаю ілюстрований тижневик „Lachendes Leben“. І справді в ньому все сміється.
Стрижені по-запорізькому голови німців на міцних спортсменських в'язах одверто й весело споглядають „божий світ“ вогкими од задоволення очима. Білі, мов український рафінад, і міцні, як залізо, блискучі, всміхнені зуби жінок розсипалися радісними разками на крейдяному папері.
— Які ми здорові! Які ми впевнені, дужі й свідомі своєї сили! Наші м'язи треновані й слухняні, як гнучка сталь. Наші рухи меткі і зручні в замахах. Наші легені не залишають бажати нічого кращого. Шлунки працюють нам, як найдисциплінованіші полкові кашовари бравого генерала.
Хто сказав, що буржуазія розкладається? Ха-ха! Ви наївний, наївний чужинцю! І ви повірили? Ха-ха! Дивіться на нашу прекрасну голизну. Ви не знайдете на ній жадної плями. Дивіться на шкіру. Вона чиста й елястична, як фабрикат найкращого ґатунку. А наші нігті! Вони витончені й блискучі. Та хіба ви не бачите, що вони здатні рвати не згірше від леопардових пазурів? О, та снажна рука золотоволосої медхен, що впала вам у пожадливе око, то рука найпершої рекордсменки, рука прекрасної веслувальниці. Так, вона, звичайно, тямить правити й автомобілем. Подивіться на її стегна. Художня, різбярська робота, адже правда? А як вона чудово на них підскакує. І ви повірили були, що буржуазія разкладається? Кому? Отим жовтозубим, щербатим, з довгими шиями і невковерними жилавими
