Як переграли „зустріч“, ми сіли „непомітно“. Та де там!
— Тільки на вас і чекали, — говорить керівник. — Зараз одкриваємо збори. Я скажу вступне слово. Далі ви скажете промову. От перед вами прапор од харківських робітників. Це вам перша теза, так би мовити. А після вашої промови, ми збудуємо свої доповіді — за вступ нових товаришів до наших лав. От і цілий вечір. Для цього ми й зробили спільне засідання. Ну, починаємо. Готуйтесь. Ви й так спізнилися.
І все так, як він сказав, все так і було.
Просто неймовірно. На мить навіть забуваєш, що на вулиці ходять „зелені“, та й як не забути, про „зелених“, коли тут перед тобою прапор від робітників Харкова? Але потім контраст здається ще більш разючим і страшним.
О, республіко Гінденбурґа! Яка ж ти химерна республіка…
Але настрій серед товаришів так високо піднісся, що від промов, головно од музики, бряжчать вікна…
Коли вже вечір майже кінчався, ми підійшли до керівників потиснути їм руки.
— Стрівайте, — звернувся до мене один, — ще не все.
І тут же до авдиторії:
— Товариші! До президії надійшли пропозиції подарувати товаришеві з Радянської України нашу повну червонофронтовицьку уніформу.
Незручно писати, бо та уніформа обходить автора, але оплески заглушили промовця.
— Хто „за“?
Всі „за“. Як одна рука.
— Завтра о дванадцятий годині вдень на вулиці ми вас чекаємо в магазині „Червоного фронту“. Там
