— Ідіть здорові, — сказав услід нам господар. — Нема за що дякувати.
Уже сідаючи в таксі, ми взнали від старої німкені, що вони обоє — і вона, і її старий — члени комуністичної партії…
— Чоловік давній комуніст, я молодша, — сказала вона нам на прощанні.
„От чим пояснювалась їхня прихильність до чужинця“…
Як під'їздили до другого льокаля, умовились: увійдемо непомітно й сядемо десь у куточку, щоб не заважати роботі. Та й взагалі не варто дуже висовувати голову.
Гаразд.
Але вийшло зовсім, зовсім інакше. Як тільки ми з'явилися перед яскраво освітленим будинком, двоє товаришів, що стояли біля дверей, зникли в середині будинку. Ми не звернули на це уваги, і зрозуміли цей „номер“ тільки потім. Назустріч нам зараз таки вийшов наш знайомий і ще два товариші — керівники організації. Разом з ними ми увійшли до широкої світлої залі з блискучим паркетом. Просто в око впадав одразу широкий розгорнутий прапор, що стояв посеред залі, біля кольони. На прапорі тому горіли золоті літери:
„Червоним фронтовикам Берліну від робітників Харкова — столиці Радянської Соціялістичної України“.
І тут… назустріч нам так загриміли дві оркестри, барабани вдарили таким боєм, а труби — урочистими баритонами, що нас трохи не звалило повітрям.
Не знаю, як Петер, а я розгубився. Чую його голос (кричить над вухом, але я ледве чую, власне догадуюсь):
— Оце то сховалися… Непомітно…
