льокаля, старий німець з гострими очима і з тяжкою астмою.
— Нема, — каже він. — Ви самі винні.
— Кого нема? — питаємо ми здивовано.
— Зборів нема. Ви спізнилися майже на годину. Товариші чекали на вас довго, а потім — пішли до іншого льокалю, на вулиці №, де мають бути в них спільні збори разом із іншим відділом. Так що — ви поспішайте, вони просили підігнати вас, коли ви нарешті з'явитесь. Стривайте. Адреса… № телефона… Ми передамо їм, що ви їдете.
Старий почав ритися в телефонній книзі, такій грубезній, що мені зовсім пропала надія знайти в ній потрібній нам нумер. Але він знайшов дуже швидко.
— А де ми дістанемо таксі? Тут у вас щось не видко їх.
— Треба йти на ріг NN, моя стара вам покаже. Галло!
Я дивувався дедалі ще більше. Вийшла стара господиня дуже солідної конституції.
Привіталася.
— Ходімте, я доведу вас до таксі, але раніше подивіться нашу залю.
Вона прочинила двері. Перед нами відкрилася простора і надзвичайно чиста висока заля, прикрашена червоними плякатами й портретами Леніна, Сталіна, Лібкнехта, Цеткін і інших проводирів пролетаріяту. В одному кутку стояв червоний прапор. Урочиста тиша і бездоганна чистість обкутали нас, і ми довго мовчки стояли на одному місці.
По тому, подякувавши господареві зразкового льокаля за привітність і допомогу, ми вийшли з господинею на вулицю.
