про божевільних. Тому не будемо їх змальовувати. Не варто описувати й інших лекцій, що їх я одвідав. Замість морфінізму мова мовилася в інший раз про параліж Ландрі, і якщо це хоч трохи задовольняє читача, то я дозволю собі поставити на цьому розділі крапку і перейти до справ літературних.
33
Льокаль „Шульц“ міститься на Елізабетштрасе, де не дуже багато ліхтарів і зовсім не великий рух елеґантних таксі й приватних автомобілів.
Отже, тут спокійно можуть засідати пролетарські письменники. Льокаль, хоч добре тут відомий, але не дуже помітний з вулиці. Я потрапляю до нього тільки за допомогою доброї старої німкені, що ласкаво показує мені вхід до цього затишного кутка.
Перша — низенька, але досить широка кімната з буфетом. Тут можуть сторонні люди, що їх не обходять справи пролетарської літератури, спокійно пити собі пиво. На дверях до другої залі стоїть столик. За столиком — дві симпатичні молоді дівчини. Вони просять заповнити анкету й дають мені матеріяли: реферати Бехера, Карла Ґрюнберга, Курта Клебера, товариша Сланґа; проєкт статуту і інші матеріяли з'їзду. Я виконую всі формальності, що їх повинен виконали кожний делеґат з'їзду, і входжу до залі.
Це — ще ширша від першої, але така само низенька заля і так само заставлена столиками, за якими вже сидить понад півсотні народу.
Я зустрічаю товаришів Вайскопфа та Поля, і мені здається, що я знайомий з ними тисячу років, — так приємно зустріти поміж зовсім незнайомих хоч трохи знайому людину. Та ось і т. Ґрюнберг — автор вели-
