Мої думки пірвалися від енерґійного жування сот із півтори бутербродів. Це студенти зміцнювали свої духові сили перед тим, як сприйняти чергову дозу науки.
„Бутерброди це — безперечно досягнення західно-европейської культури… Наш студент його не має і це дає йому право являтися на лекцію не раніше, а пізніше на кілька хвилин. Однаково бо, що ж він жуватиме? Хібащо граніт?“ — знову подумав я, пригадуючи невисокий розмір наших стипендій і високу ціну підручників.
Далі я звернув увагу на зовнішній вигляд студентів. Всі вони добре повдягані і що їм не треба нікому доводити свого ворожого ставлення до міщанських забобонів, то в кожного з них ковнірець зав'язано хоч би й дешевою краваткою.
„У нас то вже ні“ — думалось мені з цього приводу. — „У нас не лише деякі студенти, а навіть деякі професори, щоб довести свою ворожість до міщанства і свою відданість робітничій клясі, не зав'язують ковнірця краваткою, а так і залишають його, з шпонькою, що тіліпається на ланцюжкові в одній петельці. Вигляд їм від цього стає справді „пролетарський“. Але це їх не рятує. Партколектив та інші студентські організації таки вгадають: „підроблюється, братишка“.
Одначе ні в кого з студентів не бачу я ознак приналежносте до будь-якої корпорації.
Як відомо, в Німеччині, а зокрема і особливо в Берліні, тих „корпорацій“ до смутку. От, наприклад, „Кор“, куди вступають сини великої буржуазії, дворяни тощо. Дорога̀ корпорація. Туди будького не приймуть. Сто відсотків монархістів.
Друга — „Burschenschaft“ („Земляцтво“) — корпорація чоловіка на 30–50 студентів. Це вже значно посту-
