згадавши свою працю про кінестезію шкіри, ту саму працю, що так довго й терпляче чекає, коли ж її нарешті буде закінчено.
Треба сказати, що в згаданих будівлях, як і слід було чекати, все було кстроці і нічого не було особливого.
Милосердна сестра показала мені вхід до нервової клініки і я, разом з кількома студентами, піднявся на другий поверх, де міститься авдиторія.
За п'ять хвилин до початку лекції майже всі студенти були на своїх місцях. Саме на своїх, бо я, сівши, звичайно, на чуже, мусів був поступитися ним і пересісти на інше, коли з'явився власник цього місця і сів на нього пожувати перед початком лекції свій бутерброд.
Я подумав: „Як це чудно, що за п'ять хвилин до початку лекції всі студенти — на своїх місцях! У нас вони приходять часом не за п'ять хвилин до початку, а за три хвилини до кінця. Зате у нас мало не кожний студент має громадські навантаження, одне чи десять, це не важно, працює в предметово-пляновій комісії, засуджує (і справедливо!) старі методи викладання, сперечається з професурою і вказує їй на її хиби, взагалі виявляє своє громадське обличчя. Невже він не має після цього права спізнитися на лекцію на п'ять-п'ятнадцять хвилин або й не прийти, або й не ходити зовсім? Має! Не лише право, він має навіть досить громадянської мужности, щоб, не пішовши на лекцію, попросити товариша відзначити його все ж таки в спискові тих, що відвідали лекцію… Не розумію тільки, чому з такими „активними“ й хвацькими парубками бореться профком, партколектив, академвідділ, деканат, правління ВИШ'у? Хай би собі…“
