собі уявляємо після деяких деталів, що їх нам виклав Петер Кош.
Рівно о шостій ранку, коли клапоть осінньої мряки ще висів над вікном п'ятого поверху, в тісній темній комірчині прокинулись маленьки діти.
— Татусю! — покликав хлопчик, зовсім маленький хлопчик.
Але татусь не обізвався. Він був на фабриці, куди не можна спізнитися ні на хвилину.
— Мамо! — писнула малесенька дівчинка, майже немовля. — Де ти, мамусю? Я хочу їсти.
Але мамуся також не обзивалася. Вона теж була на фабриці. Тоді маленькі дітки заплакали. А далі повилазили з-під лахміття, давай гратися на підлозі. Вони вже звикли жити без няньки, без мами, без тата й без догляду. От за кілька хвилин із тої он дірочки вилізе тваринка з гострою мордочкою й довгим хвостиком і почне швидко все обнюхувати, перебігаючи з кутка в куток. Як на неї чимсь кинути, то вона сховається, потім знов вилізе і почне своєї.
Така з нею розвага…
І справді. Тваринка висунула з нори гостру мордочку, понюхала повітря і швидко вибігла на середину кімнати.
— Ой!
Це скрикнула дівчинка, бо та сіра тваринка пробігла повз неї і зачепила її хвостиком.
— Ге! Ти дивися, он і друга! — сказав хлопчик. — І… третя… — прошепотів він, і очі йому поширились від жаху.
Справді. З нори вилазили один по одному великі пацюки. Їхні спинки тьмяно виблискували під кволим світлом ранку. Пацюки вилазили табуном, як бандити, і швидко й рішуче, ніби за точним, зарані виробленим
