таки не вдасть побачити Німеччину. Не вдасться вам побачити її мозку, тих шарів суспільства, що рухають Німеччину вперед, творять, відроджують її. До цих людей, звичайно, вам дуже тяжко потрапити… Ви згодні зі мною?
— Ви говорите про буржуазну інтеліґенцію, нарешті про самого власника заводу, що „творить“ і „рухає“?
— Та хоч би й так.
— Да-а, мабуть він не прийме мене в своєму кабінеті. Дуже шкода, я, значить, не побачу справжньої Німеччини… Та все ж таки з паном інженером, коли не з самим його господарем, я ось маю приємну можливість провадити бесіду.
— Ну, що ви… Хе-хе… Ми ж з вами зовсім по-приятельському.
— Дуже дякую… Отже я з цього й користаюся… Чи не будете ви ласкаві сказати, як ви почуваєте себе на виробництві? Як вам працюється, чи задоволені ви морально?
— Будь ласка! Дуже добре. Цілковите задоволення. Мене обіцяють швидко перевести на великий самостійний відділ. Справу поставлено у нас зразково. Ніхто не має права спізнитися ні на хвилину…
— А скільки одержують робітники середньої кваліфікації? Взагалі — умови їхньої праці й життя. Чи вистачає їм і взагалі як вони себе почувають?
— Робітники? Нічого, знаєте. Власне, я в політику ніколи не втручаюсь. Політика — не моя справа.
— А, ну тоді звичайно, коли не втручаєтесь…
Так закінчилась наша розмова на соціяльні теми з молодим інженером великого заводу
