великому індустріяльному підприєм і. Цей ввічливий панич досить весело запитав мене:
— Де це ви ходите, пане докторе? Хе-хе…
Я переконаний, що він думав про веселих дівчат у затишних кафе. Він навіть усміхнувся поблажливо. Розумію, мовляв: „Треба ж скористатися з европейської культури“. І я вирішив розчарувати його.
— Вивчаю Німеччину, — відповів я.
— Вивчаєте, хе-хе… Що ж ви саме вивчали? Власне, кого ви сьогодні вивчали?
— Робітників.
— Що?
— Робітників, кажу.
— Цебто… як?
— А дуже просто. От пішов на мітинґ з приводу десятиліття „Роте Фане“. Дуже ловко. Робітників сила. І видно чим вони живуть, як мислять, на що сподіваються. На мене, принаймні, вони справили велике вражіння.
Я зачепив шматок закусу й поклав собі на тарілку. Мій співбесідник не рухався, так і тримав ложку, піднесену догори.
— Ви жартуєте, — промовив він згодом.
— А чого б мені жартувати? Правдивіш, чого б мені не піти на мітинґ? Хіба це заборонено? Адже я цікавлюся всіма сторонами громадського життя сучасної Німеччини. Сьогодні я був на робітничих зборах, завтра зранку піду на лекцію професора Бонгефера, а увечері — на засідання „Союзу пролетарських революційних письменників“. Чи може ви гадаєте, що досить з нас було б походити по кафе, театрах і музеях?
— М-м… я цього не кажу. Звичайно, треба вивчати всебічно. Але в тім то й лихо, що всебічно вам все
