Роздумувати зовсім не було часу. Ми зайшли до вестибюлю і, присівши десь у затишку, склали тези. Петер Кош, я і Альберт. По тому ми дістали картки — на конференцію. Зайшли до залі.
Я так звик уже бачити робітничі збори в льокалях, що присутність кількох сот фронтовиків у цій розкішній залі ляндтаґу здавалася мені просто неймовірною. І не так присутність, як їхні промови.
Після короткого мого слова і відповіді на нього, президія виділила делегатів — вітати робітничі збори, що зібралися в циркові Буш на свято десятиріччя комуністичної газети „Роте Фане“. Від конференції пішло четверо фронтовиків і нас троє. Разом сім чоловіка.
Це було вісімнадцятого листопада об одинадцятій годині з ранку.
Ми сіли на автобус і весело подорожували з півгодини, поки дісталися цирка. Фронтовики… Які це чудові люди! Міцні й веселі. І кожний з них любить свою організацію, старається, щоб його цуґ був найкращий поміж всіма цуґами. Якщо буржуазія чи її лицар — соціял-демократія — надумає розігнати їх, то це ще дужче їх зреволюціонізує!
— Ось ти слухай, — шарпнув мене за рукав Петер. — Цей товариш просить приїхати до них позавтрьому, до їхнього цуґа, неодмінно. Вони покажуть тобі прапор від робітників столиці України.
— Що ти мелеш?
— Мой! Кажу тобі — від харківських робітників мають прапора. Бо з них був дехто в Харкові. І просять тебе неодмінно приїхати.
— Так, це я прошу в імені цілого цуґу. Я можу вам подарувати на знак пам'яті оцього ножика. Він годиться навіть голитися. Це є „разірмесер“. Хочете?
