Серед присутніх був лише один комуніст, т. Вайскопф. Господар і Кляус Герман — позапартійні. Інші, здається, також. Загадковою для мене лишалась тільки Сюсс. Мабуть вона комуністка…
В загальній розмові поволі стали гегемонами Вайскопф і Зольман. Як і треба було сподіватися, розмови точилися майже виключно на політичні теми, лише іноді і на короткий час переходячи на теми суто літературні. І, звичайно, в центрі уваги був Радянський Союз, радянське життя, політика Кремля, ставлення комуністичної партії до соціял-демократів тощо.
Вайскопф мав велику перевагу: він був у Радянському Союзі, він написав про свою подорож книгу, отже свої твердження він базував на тому, що бачив, що безпосередньо мацав своїми руками. До того ж із нього — блискучий бесідник, що може примусити слухачів реготатися тоді, коли це йому треба, наприклад, безпосередньо після слів свого опонента, до яких варто лише додати для цього коротеньку репліку.
Соціял-демократ Зольман також безперечно розумна людина, дотепна і до того ж — з великим досвідом…
— Ні, що не кажіть, а політика Кремля примушує бажати багато кращого, — говорить він, легенько зідхаючи. — Кому ж не ясно, жо Сталін мусить шукати погодження з соціял-демократичною партією Німеччини, бо тільки ми, масова партія, зможемо не припустити війни проти Союзу…
— І збудування для цього панцерників, — єхидно додає Вайскопф.
— Ну, знаєте, панцерники. Що ж панцерники? Це справа вождів… Маси проти панцерників. І ви знаєте, що я якраз належу до лівих, що були проти панцерників.
