Закрив і тримав його так аж до 1928 року! Десять років витримав! А на десятому році ми таки вільно проходили крізь ворота.
Отже не дивувало нас і те, що на інститутах тих дбайливо зберігається пам'ять про кайзера Вільгельма.
Ми уважно їх оглянули, я совісно обмацував газіятори професора Юнкерса, захоплювався лябораторіями, говорячи при тому (і цілком справедливо), що у нас безперечно є лябораторії ніяк не гірші від цих, а тов. Озерський ставив такі запитання шановним професорам біохемічного інституту, що ті, не зважаючи на свою колосальну і безсумнівну ерудицію, не могли дати на них такої відповіді, що могла б задовольнити т. Озерського.
Так то.
Звичайно, що було б незручно ставити ввічливим професорам питання в такий, наприклад, спосіб:
— Прекрасно. Берлін зараз не доїдає проти передвоєнних часів 30 % м'яса, 33 % молока і не допиває 30 % пива. Чи не будете ви ласкаві, пане професоре, сказати нам, хто це саме не доїдає та не допиває? Чи, скажім, мешканець Кюрфюрстендамен[1], чи навпаки, цебто робітник з району Веддінгу? Ми, наприклад, бачили робітничі касарні, голі й облуплені, як драні бубони, і робітничих дітей, голодних та синіх, як пуп. Вони, ті робітничі карапузи, уявить собі, гірше од ваших капустяних червячків риються в смітті по темних камінних закутках отих фабричних корпусів, з подвір'ями вузькими та невеселими, як камери в'язниць; риються, звичайно, без діла, бо їсти там немає чого. Таким чином, чи не саботують вони разом із своїми
- ↑ Найбуржуазніший район Берліна.
