— Я мав справи.
— Нічого мені не сказавши? То принаймні обідати ми будемо? І цигарок у мене немає. Я трохи не здурів.
— А які новини?
— Є цікаві для тебе. Приїхали Коряк і Ле. Вони у себе в кімнаті.
— В такому разі ми обідаємо всі разом! Це чудово. Українська радянська колонія на Ельзасерштрасе.
За півгодини ми сиділи всі біля одного стола. Товариші Коряк і Ле розповідали нам про Бремен та Дельмінгорст, звідки вони допіру повернулися. Ми слухали їх із захопленням, одначе й самі мали чим похвалитися.
Наприклад, товариш Шевченко ще ні разу не зазнав фіяска ні в одному театрі. Скрізь його запрошувано на пристойні, навіть розкішні місця, за які він платив, крім подяки, хібащо дві марки на додаток. Щодо товариша Озерського, то він мусить готуватися до доповіді в товаристві „Ост-Европа“. Доповідь — на тему про стан науки на Україні. Нарешті я також маю свої окремі пляни.
Словом, ми дуже весело обідали, і фрау Крайєнбрінґ запевняла нас, що кращих людей, як українські письменники, професори і театральні фахівці, вона ще не зустрічала і, напевне, ніколи не зустріне, хоч і не збирається помирати в пляні ближчої „п'ятирічки“.
— Між іншим, ви знайомі з її сином? — запитав нас товариш Коряк.
— А що?
— Я не знаю, як ви, але я не дозволяю собі бути з ним одвертим. Крім жінок, він вам ні про що інше не розповість, тимчасом од вас поцікавиться дещо взнати.
