Україну. Отже вам варто подати одне одному руки… Я розумію, що вам заваджае це зробити ваше одверте русотяпство! Але ваша доля однакова: ні чорта з ваших мрій не вийде. Отже — подайте руки.
— Ах! Ви так?
І знаєте, що вона мені сказала? Ні, ви не вгадаєте.
— Ах ви петлюровец! — сказала вона мені. — Да! Ви петлюровец! Тоже культура самостоятельная! Україна… Скажіте, пожалуйста…
І… власне я не знаю, що б вона сказала мені ще й далі. Та вона підвелася й намірилась бігти.
— Мнє нужно бежать, одєвать Пудовкіна. Ви знаєте, что в Берлін прієхал Пудовкін? Ілі ви із за своєй самостоятельной культури нє обязани знать, кто такой Пудовкін? Сегодня в торгпредствє вєчєр в честь Пудовкіна!
— Вітайте і скажіть, що ми прекрасно знаємо видатного кіномайстра Пудовкіна! Але про тьотю Мотю краще не згадуйте…
Як вона зникла за дверима ресторану, я звернувся до своїх приятелів:
— Скажіть, будь ласка, товариство, що це за одна?
— Клавдія Ніколаївна? Як, ви не знаєте? Це співробітниця радянського торговельного представництва в Берліні.
Чи ж можу я забути цю співробітницю радянського торговельного представництва в Берліні?
Ні, я її пам'ятатиму.
Далі ми умовились із товаришем Вайскопфом побачитись у „Новому Німецькому Видавництві“ на вулиці Вільгельма, і це, власне, й стало зав'язкою до дальших пригод і зустрічів.
