Наш цуг марширує. Робітник, що переходить вулицю, підносить угору стиснутий кулак і вітає:
— Rot-Front!
— Rot-Front! — відповідає йому дружно цілий цуг.
Маршируємо.
Пісня послалася широкими коридорами вулиць.
— А можна співати? Ви не боїтеся? — питаю свого сусіди.
— О! Чудне запитання.
— Можливо, та я ж не знаю…
Тоді мій сусіда весело сміється.
— Вулиці наші. Чом би нам не співати? А от те, що ти маєш у руках ціпочок, це вже проти закону… Перший поліцай має право вивести тебе із строю… Ти ж знаєш, що нас позбавлено права носити дубинки…
— Так це ж… це не дубинка… Це так собі…
— Однаково. Наша зброя — кулак. Сто вісімдесят тисяч пар кулаків і гасла „червоного фронту“.
— Хм…
Я постарався притиснути до бока свій ціпочок.
За двадцять хвилин командир скомандував стати. Ми прийшли до якогось широкого поля чи городів, що обросли високими кущами та колючим дротом. Це ніби такі дачі. Окремі ділянки городів належать окремим громадянам, що влітку приїздять сюди подлубатись на грядках — після чесної тяжкої праці у власному магазині чи десь у конторі…
Тимчасом деякі робітники живуть тут літо й зиму в курячих халупках на одне маленьке віконце. Холодно їм тут. Але нічого… Терплять…
Люблять, бачите, „дачу“.
Тут, принаймні, ніщо не впаде йому на голову, крім дощу та негоди. Тут ми й знялися.
