Як разходились додому, вони все запрошували ночувати. Кожний запрошував до себе. Особливо товариш з польським прізвищем. Він був такий виснажений, що на нього страшно було дивитись. Усе запрошував і доводив, що в нього зручно, бо він має аж дві кімнати.
— А яка сім'я? — спитав я.
— Сім'я? Та що сім'я… Ну, сім чоловіка. Помістимось!
Ми дійшли разом аж до якоїсь зупинки омнібуса.
Було вже дуже пізно.
Але вони розійшлись тільки тоді, коли ми сіли в омнібус і поїхали.
19
Настав сонячний день.
Чи треба казати, що Петер Кош був точний і що ми явилися в призначену годину (pünktlich[1]!) до того самого льокаля?
Майже вся організація уже була на місці. Отже ми зараз підемо зніматися, десь на повітрі, в районі Norden.
Командир шикує цуг і велить нам з Петером Кошем стати на лівому фланзі.
Ми стаємо.
Таким чином, на хвилину ми стаємо часткою 180-тисячного Союзу Червоних Фронтовиків.
Auf, auf, zum Kampf, zum Kampf!
Zum Kampf sind wir geboren…[2]
Пісня послалася широкими коридорами вулиць, майже порожніх в цей ранній час на передмісті в неділю.
