Я розгубився ще більше. А висока людина забирає собі слово і в імені цього червоного штабу звертається до нас із привітанням.
Тоді я, хвилюючись мало не до скандалу, відповідаю їм, і Петер Кош підказує та перекладає мені, бо я не встигаю підібрати потрібних мені німецьких слів, щоб сказати те, що підступає мені до горла і гаряче клекоче в грудях.
Потім ми всі сідаємо, і вони продовжують свою працю.
Це — чергове засідання осередку червоних фронтовиків. Вони обговорюють чийсь реферат.
Хвилин за десять починає здаватися, що це сон.
Марення…
Сон…
Засідання осередку — десь на далекій станції. Кругом степи, а в далині — місто і фабричні димарі. Залізна пічка в кутку. Гарячі обличчя, блискучі, іскристі очі. Сперечаються про шляхи Жовтня і німецької революції. Хтось розповідає про Карла Лібкнехта. Це юнак розповідає про Карла Лібкнехта. На ногах у юнака зелені вовняні панчохи, він нервово перекладає щоразу ногу на ногу, і від того одна панчоха йому зсовується. Юнак говорить і хвилюється. Тоді забирає слово „папаша“. Це теж червоний фронтовик. Йому, певне, років із сорок вісім уже. У нього сивенька гостра борідка і чорні коротко підстрижені вуса. Чуб короткий, теж сивий. Він у блюзі червоного фронтовика і в чорних вузьких сукняних штанях, заправлених у старенькі гетри. Одна рука на столі, другою рукою він робить енергійні рухи, ніби рубаючи ними слова. Він теж говорить про Карла Лібкнехта, потім про кривавого Носке, про Шейдемана, про облудну полі-
