принесли на мітинґ, і покурюють собі, борюкаються, розповідають анекдоти…
— Анекдоти… — кажу я потім до товариша Петера, знайшовши його в коридорі з бльок-нотом на коліні. Він записував промову. — Там анекдоти, — кажу.
— Які анекдоти? Що ти мелеш? — питає він, нічого не розуміючи.
— А ти багато записав?
— Де, нема чого писати, промова пісна, як блин без шкварки.
— То, може, підемо?
— А чого ж іще тут нудитись?
Ми пішли. І от за нами розлігся спів… „Інтернаціоналу“… Мітинґ кінчився, і вони співали пролетарський міжнародній гімн!
— Теща співає „Інтернаціонала“… Сестра в третіх… Зять! Свекор! Соціял-демократи співають міжнародній пролетарський гімн. Міцні, червоні потилиці в твердих капелюшах…
О, Німеччино!..
Ми швидше вибігли на вулицю.
18
Шановний читачу, я розумію, що після соціял-демократичного молебствія, після „казання“ гера Дітмана, у вас поганий настрій, ви бачите знову червоні потилиці, ви нервуєте і нікуди вже вам не хочеться. Ви стомилися.
Хочеться відпочити, подумати.
Але ви забуваєте, що з нами — Петер Кош, невтомний Петер Кош. Він має ще більше підстав нервувати і бути невдоволеним: тиждень перед тим він „перенісся“ був на нове помешкання, бо звідти хазяйка
