міцна червона потилиця, теща зворушено кліпає вогкими очима, сестри в третіх надхненно плещуть в долоні.
І вся велетенська заля, наче править молебня, дякує богові за те, що дав таке прекрасне життя і створив таку благословенну партію, соціял-демократичну партію, що вміє справляти бучні революційні свята, уміє відзначити десять років Німецької республіки, не згадавши ні словом про 11 років Жовтня, про диктатуру пролетаріяту в СРСР, про диктатуру буржуазії тут, у себе, про жахливе становище рурських робітників… Ах, навіщо? Ось виступить з промовою гер Дітман, і він все, що треба, скаже… Він нічого не забуде і нічого не скаже зайвого.
І от під урочистий гомін, під звуки оркестер сходить на трибуну гер Дітман. Він говорить поважно. Він говорить, „як вождь“. Говорить 20 хвилин. І його промова і є той політичний цвях, що скріплює концертове молебствіє на честь Німецької республіки.
— Соціял-демократія — захисниця всіх покривджених! Соціял-демократія — заступниця бідного люду! Це ж вона добилася тих великих прав, що ми їх маємо. Це вона дала народові право загального голосування!
— Нехай же вона живе, славетна соціял-демократична партія! Нехай живе і йде вперед Німецька республіка!..
От бачите. Він уже кінчив свою блискучу промову! І хоч би тобі одне нетактовне слово. Він дуже розумний. Од його слів пріють міцні червоні потилиці, теща кліпає вогкими очима і в залі зриваються довгі й бурхливі оплески…
Я заходжу до вбиральні. Тут повно юнаків. Вони поставили в куточок плякати й прапори, що їх вони
