охоча влаштувати який скандал. Також, бува, комуніст проскочить. Що ж ото він, з добрим наміром?
— Назад! Назад! Ніхто не пройде! Назад!
— Біжім на ті двері, там немає „зелених“, — кинув Петер.
— Так як же…
— Іди, кажу тобі, за мною! — гукнув він знову.
Група народу також валнула до других дверей. А коли сюди ж перебігли й поліцаї, народ наліг швиденько на перші двері і вже був усередині.
…Велетенська заля.
Безконечна.
Страшенно висока.
Тисяч на п'ятнадцять-на двадцять народу.
Повна.
Море прапорів.
Колосальна естрада, на якій уміщується хор чоловіка на двісті, оркестри, президія. І ця естрада ледве мріє з того кінця залі. І все залите „матєрим“ соціял-демократом. Він прийшов з дружиною, з тещею, з зятем, з сестрою в третіх. Зайняв усі яруси, майже під стелю. Він прийшов на великий концерт, розстібнув пальто і одного ґудзика на жилеті, розмотав кашне, щоб не так парило.
І йому дуже подобається, що співають пісень, грає музика, шелестять прапори. Це так красиво! Хор велично співає про бідних людей. Хор співає: „Вставай, бідний рабе!“ Декляматор деклямує: „Вставай, Німеччино!“ Це так гарно! Це так прекрасно:
— Вставай, Німеччино!
Від зворушення, від щирого „революційного“ почуття і від зненависти до всіх, хто заважає Німеччині вставати, соціял-демократові виступають сльози, пріє
