І тут ми підійшли до Спортпалацу на Потсдамерштрасе, де має відбуватися соціял-демократичний мітинг…
Ми не спізнилися. Вони ще тільки підходили колонами до палацу. У них було багато червоних прапорів і оркестрів. Вони співали пісень і струнко марширували. Їх ішло кілька тисяч. Багато тисяч! І вони справляли імпозантне вражіння.
— От і подивися, і розбери їх, що вони зрадники революції, — обурено заворушив вусами мій товариш. — Поки робітник орієнтує сі, то „вожді* соціял-демократії його ж ім'ям устигнуть накинути на нього міцного недоуздка. Чекай! Он та колона співає фашистівської пісні! Щоб я пропав… Чуєш?..
Hackenkreuz am Stahlhelm,
Schwarz-weis-roter Band…[1]
— А як ми пройдемо в середину?
Петер також не знав, як нам це зробити. На дверях вимагали показати членський квиток і без нього нікого не пускали. Ми сподівалися купити вхідні квитки, але жадних квитків ніде не продавали…
— Справа безнадійна, — зробив я сумний висновок. — Не пощастить нам побувати на соціял-демократичному мітингові. Шкода!
А хотілося, дуже хотілося! Знаю, що дурять… читав, чув, знаю. Але як вони це роблять ?
— Мой! Он на тих дверях чоловіка з двадцять народу. Певне, теж без квитків — хотять пройти.
Я подивився на ті двері. Там, крім народу, стояло ще кілька надійних поліцаїв. Вони охороняли збори соціял-демократів від різної „босоти“, що, може, була б
- ↑ „Хрест“ на шоломі, чорно-біло-червоний стяг.
