поверху аж на перший? І що ж робить Baupolizei[1]?! Приїхав, подивився та й поїхав.
— Це умови життя нашого робітника, йому на голову падає убиральня з другого поверху. Це його житлові умови! А на панцерник іде 80 мільйонів; власне, він коштуватиме сто двадцять. А як їх будуватимуть дванадцять?
— Слухай, у тебе сьогодні поганий настрій і ти починаєш скептично дивитися на життя…
— Ні, ти мені скажи, скільки будинків для робітників можна було б побудувати за ті гроші, що йдуть на панцерники?.. Скільки…
Я рішуче перейняв його:
— Дай мені спокій! Я в політику не втручаюсь. І взагалі: що це за штучки? Ти сам погодився йти на соціял-демократичний мітинг, сам мені запропонував — „Ходім, подивимось“, і я пішов. І тепер, коли ми вже майже доходимо мети, коли ми вже стоїмо біля дверей соціял-демократичних зборів, ти починаєш вигадувати дурниці про якісь убиральні, що нібито падають комусь на голову. Я ж не такий маленький, щоб повірити твоїм наївним вигадкам. У Берліні не може такого бути! Тут напевне рай для робітників…
— Donnerwetter![2] Він не вірить!
Петер посунув руку в кишеню, вийняв звідти пожмакане число „Die Rote Fahne“ за 9 листопада, № 265 і тицнув мені до очей сторінку, на якій, підкреслене його червоним олівцем, стояло:
