Хлопці схопилися обидва разом і кинулися до дверей.
— Сюди потрудіться.
Вони ввійшли в ту саму кімнату, де були вчора. За столом сидів тепер той «старший».
— Ось вони, герої труда! — зареготав товстий. — Красота!.. Прямо, кажуть, ідемо на роботу.
Матрос поважно сказав:
— У натурі. Вже й у комітеті почти що договорився. А він у школу.
Старший кинув на них один пронизливий погляд, непомітно всміхнувся в підборіддя.
— Нащо ви їх привели? — тихо спитав він товстого.
— Та це не я. Це — Гаврилюк. Донощик утік, а з цими що робити?
— Виведіть їх за ворота... Ану, хлопці, щоб і духу вашого тут не було. Фіть! Мороки не мали...
Хлопці разом, не встигши сказати й слова, з копита рвонулись до дверей. Товстий зареготався їм услід.
Вони прибігли на Уютну, щоб гукнути Чорного і попрощатися з Хомою Петровичем. Хома Петрович подивився на Альошу, покректав, запалив свою люльку. Глянув на Матроса. Щетина йому настовбурчилася, брови зсунулись гострими кущиками, він одвернувся.
— Везеш, то вези, та гляди хлопця. Сам бандит добрий, та ще й його тягнеш.
Хлопці стояли, понуривши очі в землю. Потім Матрос покрутив головою і кинув до Хоми Петровича:
— Чого ви так? А може, я з рождєнія пролетарій.
— Та вже ж...
— От вам і та вже ж... Так що нема чого й агітірувать. Спасіба за квартиру і збирайсь, Альошко.
— А... де ж це Чорний? — спитав Альоша. — Чорний! Ня!
Але Чорного не було. Хлопці не могли його догукатися. Хома Петрович довго мовчав, та, бачачи, що хлопці готові й три дні його шукати по місту, відкрив їм сумну пропажу.
— Спіймали Чорного... Добігався, — вимовив він. — На цей раз не вирвався....Наче хто ножем провів Альоші по серцю. Він зблід і з жахом подивився на Матроса. Те, чого він давно боявся, сталося тепер, коли все готове, щоб їхати.
Матрос заскреготів зубами.
— Пропав! От чортові гицелі, — вилаявся і плюнув просто перед себе, ніби в вічі тим гицелям, а разом і в вічі своїй минувшині...
Товарний потяг ішов задумано, повагом, залишаючи позад себе зелені вогні. Роздоріжжя гриміли під колесами — відходили в безвість. А на платформі з пресованим сіном, зарившись між тугими пакунками, лежали Матрос і Альоша. Зігріті власним диханням, вони дивились на зорі, що не зникали з своїх високих чат, скільки не біг потяг.
Зорі кликали їх, намагнічували їм серця.
— Везу, вез-у-у-у! — гукав потяг.
— А на пінджаки таки маємо, — гордо промовив Матрос. — На, подивися.
Він вийняв з глибокої кишені білясту асигнацію і передав Альоші.
— Скільки ж це? — спитав Альоша, сумний від спогадів про Чорного.
— Десятка, — спокійно відповів Матрос. — Лікар не схотів віддати тих чортів, що ти наліпив. Значить, кажу, платіть десятку не менш, нам треба на пінджаки. Заплатив.
Матрос замовк.
Потяг проходив глухий півстанок.
Сяйво одинокого ліхтаря упало на Альошине обличчя. На ньому горіло двоє великих зеленкуватих очей, неймовірно розкритих. Здавалося, що вони дивляться в майбуття.
