— Чудак! Він тебе обдурив. Ну, та наплювать. Тепер поїдемо і вже годі. Ти вже в художественій.
Альоша не міг вірити. Ніколи ще він не був такий щасливий, як нині.
Матросові слова звучали йому в серці. Він прокидався вночі, обмацував свого вірного друга, щоб переконатися, що це не сон, що це є насправді:
Матрос тут, це він прибув учора з далекого невідомого міста й привіз цю радість...
— А я думав, хто й зна, чи й живий ти. Васька Глухий сказав, що тебе витягли з-під потяга. Саме як ти втік... Пувичка ще був у лікарні.
Так зі мною тоді щось як зробилося — таке, що я й сам не знаю. Потім Пувичка прийшов з лікарні, так ми з ним побилися, і мене аж до божевільні одвезли. Там я перезимував, от комедія там!.. Брат, самий тобі божевільний!.. Та приставляють: той каже, що він — бог, а той — цар, а той — купець... Я спочатку боявся, а тоді вже й нічого. Потім глини дістав, ліпив там усякі штуки. Ну, якби мені хоч знаття, де ти пробуваєш, то б хоч не так журився.
— Чого ж ти журився?
— Як шкода...
Альоща одвернувся, На очах йому блиснули сльози.
— Брось, дурак, — тихо сказав Матрос. — Що ж ти думаєш, що я не журився? — І Матрос теж одвернувся й засопів носом.
— Так, значить, Пувичка викачався? — спитав він згодом.
— Викачався, тільки він ніколи цього не простить. Він утік, а хлопців десь розташували. Так я оце хотів ночувати на базарі, як вийшов з лікарні: лізу туди з Чорним, а там, чую, Пувичка...
— Ну? Невже Пувичка?
— Я назад. Вискочив — і ходу з Чорним.
— З яким Чорним?
Собака підвів голову. Він уже з'їв свій шматок і тепер здивувався, навіщо його кличуть знову.
— Чорний? А ось.
— Так це ж Султан! Мій Султан. Як мене були приділили в будинок, він десь пропав, аж оце на вокзалі мене знайшов...
Тоді Альоша розповів, як він зустрів Чорного на вулиці біля будинку, як він приходив туди щодня смутний і голодний. Там він давав йому шкуринок, а потім Чорний десь знову пропав, потім знову зустрілись.
Цей старий бродяга умів цінувати дружбу...
— А в мене він був щось років із шість, — сказав Матрос. — Ще до революції.
Собака ніяково моргав оком, добре розуміючи, що розмова йде саме про нього.
— Отож він учора подався шукати собі десь на вечерю... Жду, жду, а його немає. Коли дивлюся... біжить. Підбіг, гавкає, лащяться... Коли дивлюся — ти. От! Ну, як це воно? — Альоша знову захвилювався і відчув, що до горла підступає щось пекуче й вогке. Матрос помітив це і поспішив перебити:
— Значить, Альошко, збираємось. Сьогодні, а хоч завтра і ідемо.
— А як же ми поїдемо?
— Та так і поїдемо. В ящику.
— А Чорний?
— Да, Чорний. То що? І він в ящику.
— А як же це?
— Та вже там побачиш. Ех, якби це хоч трохи грошей. Приїхали б і зразу пінджаки. А то у комітет неприємно йти. Ну, де б його взяти? А продать нема чого?
Обидва засміялися. Що б то вони могли продати?
— Якби тут побути з два тижні та щоб наліпити на продаж попів абощо. Тільки ж не можна. Треба їхать, а то ще того Харнтона потім не знайдеш. А що ти ліпив у лікарні?
