— Та... ось... цю штуку... — ніяково сказав Альоща. — Виходить чи ні?
Роман махнув головою. Очі йому блиснули.
— Виходить! А я вмію малювати.
— Ану покажи.
— Сьогодні лікар дасть мені фарби, а то Степан Іванович не дає й торкнутись до своїх. Тоді побачиш.
— А ти давно вмієш?
— Я? Хто його знає.
Роман замислився, ніби хотів щось пригадати. Потім сів біля вікна і став дивитись на Альошину працю.
— Не знаю... А можна мені дивитись? — спитав він за кілька хвилин.
— Дивись. Тільки не питай нічого, аж поки не кінчу.
Роман просидів коло нього мовчки до вечора. На ранок він дістав собі фарби й кілька невеликих квадратів дикту. Він прийшов у коридор і показав те Альоші.
— Ну, давай тепер. Ти своє, а я своє.
Вони обидва віддалися своєму натхненню. Кілька разів на день повз них проходила сестра. Спиняючись на кілька хвилин, вона стежила за ними віддалік, потому йшла до лікаря й розповідала йому.
Роман приступив до своєї праці, наче в тумані, не знаючи навіть, що саме він малюватиме. Потому, немов із чарівного джерела, десь прихованого в таємних глибинах підсвідомого, пролились неясні бажання, на дикті стали загорятися фарби. Він малював страшну пожежу. Далекі заграви напинали в нічному вітрі свої огненні крила, а на передньому темному плані ночі осяяний полум'ям дзвін махав тяжким залізним язиком. Напружена рука людини хапала вірьовку, розметану вітром, і стискувала її чорними перегорілими кістками пальців...
Альоша довго дивився на його працю, глибоко вражений, схвильований і розгублений перед цією стихією фарб і темного відчаю.
— Де ти вчився? В художественій?.. — спитав він, одійшовши від своєї глини.
— Ні. Ніде. Хто його зна, як це воно виходить.
Вони стояли в мовчанні, вдивляючись у те, що створив Роман і що було для нього зовсім чуже, ніби до нього він навіть не діткнувся й пальцем.
— А я ще змалку, — сказав Альоша на свої думки. — Повсігда ліплю, як є глина. Я хочу в художествене. А ти?
Роман мовчав. Він стояв, прихилившись до підвіконня й закривши очі.
Його пальці дрижали. По обличчю пробігала молочна сивувата тінь. Він видушив з горла хрипкий вигук і, розставивши руки, раптом пішов просто, хитаючись, у напівтемну глибінь коридора. Альоша злякано закричав і побіг за санітаром....В палаті бився Степан Іванович і ламав руки технік. Санітар ухопив Романа на руки і поклав його під дверима.
В цю мить Альоша почув урочистий спів. Він линув по коридору з тієї кімнати, де був дідок, якого вже давно не бачив Альоша.
Пролетіли весняні вітри, в саду запахло свіжою землею і корою набряклих дерев. Коли траплявся теплий день, з палат випускали хворих, і вони бродили вогкими доріжками — ці живі контрасти сонця і світло!
блакиті. В кінці саду почали розкопувати грядки, лікар щодня приходив туди поглянути, як працюють ті, що до них повертається здоров'я. Альоша охоче перебував там цілими днями. Роман працював на грядках з захопленням, а малювати він зовсім кинув.
Як це сталося? З очей Романові зійшов поволі сумний блиск, а разом із ним погасли й ті рубіни, малахіт і бурштин, що недавно ще спалахували під його рукою. Останні його малюнки, що їх він виконав недавно, коли вже
