— Глухий! Що ти робиш? — кинувся до нього Альоша, підхопивши й собі камінь, — Тільки зачепи! Буде тобі оцей камінь у зубах.
Він замахнув. Та Глухий бликнув на нього очима й сховався за будинок. Звідти він посварив кулаком і зник.
— Рудий хундожник! — почув Альоша з-за будинку. — Начувайся! Поклон тобі від Пувички, мамалиго!
Альоша гнівно затиснув зуби і довго дивився в той бік, де зник Васька Глухий. Собака ліг перед його ногами.
Починав розбиратися вогкий важкий вітер з моря.
В будинку тим часом відбувалися збори, коли можна назвати зборами те, що там було. Новий завбуд (хлопці вже прозвали його Тараканом), покликавши всіх до помешкання, знайомився з своїми майбутніми вихованцями. Розпитавши кожного, як його звуть і звідки прибув до будинку, він підносив йому до лиця засмажений тютюном палець і говорив:
— Гляди. Сьогодні тут, а завтра фіть! Аж зашумиш на вулицю. Тільки мені спробуй щось зробити. Бандити!
— Таракашка, — подавав хтось із гущі.
— За Пувицю я найду хто винен! Це так не пройде...
Тут помітили, що Альоші немає в помешканні. Таракан ще більше настовбурчився. Почав говорити про страждання Пувички, що від ножа халамидника й злочинця може невинно сконати.
Хлопці ж тільки підсміхувались. Ніяк це на них не впливало.
В цей час до помешкання увійшов Васька Глухий і, не помітивши Таракана, гукнув до хлопців:
— Шпана! Пувичка видужує. Пустяшна дірка. Оце тільки що був у нього.
Хлопці забули й про Таракана і в одну мить обступили Глухого.
— Бре! Як же тебе пустили?
— Що ж він казав? — закидали його запитаннями.
— Кого, мене б не пустили? — говорив Глухий. — А раньше?
Тут підійшов Таракан і розпитав докладно. Виявилось, що Пувичці було розрізано тільки шкіру, що жодної небезпеки немає і що він незабаром має вернутися в будинок. Таракан покрутив вуса і вийшов. Хлопці ж обступили Ваську ще густіше. Задоволений із загальної уваги, Васька Глухий почав розповідати докладно, як він прийшов до лікарні, як говорив з «дохтарями» і як його пустили до Пувички.
— Приходжу, а вони, гади, в білому всі дохтаря. Мені, кажу, нада до товариша Пувички. «А ти хто такий?» Я, говорю, Васька Глухий з інтерната.
Завєдущий послав. «Надягай, — кажуть, — халата, раз ти з інтєрната». Я надягнув і як увійшов до Пувички, так він аж не пізнав мене. «Васька Глухий, — каже, — чи старший дохтарь — не впознаю, — каже, — не розберу».
Ну, тут, канєшно, поговорили. Я сказав за Матроса. «Передай, — каже, — в такому разі поклін хундожникові, я його рішу, заразу руду». А тут, обратно, мені й Альошка на очі. Іду назад, а він з собакою: іде й балака, наче до корішка.
— Та ну? А ти?
— Слухаю. Іду ззаду. Потім бачу. Альошка наче не сповна розуму. З собакою говорить. Ах, ти, думаю, зануда. Та каменем як свиснув!..
— Його?
— Та не поцілив. Якраз собаку зацідив. Ух же й скавчав, проклятий!..
— А якби тебе? — спитав хтось Ваську Глухого. — Ти б не скавчав?
— Пішла, рвана! — відповів Васька крізь зуби. — Без тебе знаємо, кого бить. Хочеш, то дам і тобі.
Взагалі в його тоні почувалася влада, якої він ніби набув на побаченні з Пувичкою. Це трохи дивувало хлопців, але потім вони розміркували, що після Матроса Пувичка є перший, хто буде, мабуть, за
