пристрасть. В сірих мінливих очах тисячної юрби спалахував тривожний вогник зиску. Рундуки, обліплені настирливими жінками, ворушились і дзижчали, мов осині гнізда в загаті.
— Ка-а-мушки для зажигалки! — задзвеніло в Альо-шині вуха. — Камушки!
— Йод, бензин, скипидар, нафталін! Йод, бензин, ва-лер'янові краплі!.. — прокричав другий високий голос і зник у юрбі із своїм повним лотком.
— Матросе, де ти? Цей чортів базар... — гукнув Альоша.
— Держись, Альошко, за мене. Я щось набачив інтересне, — крикнув до нього Матрос. — Он, он — бачиш? Он там, де вакса.
Альоша подивився в той бік і затремтів з радості.
— Дивись! Продаються! — здивувався він. — Білі! Це з гіпси. Ходім!
Ходім, я побачу.
— Сюди, за цей рундук.
Вони побачили серед ламп, старих парасольок, люстерок та іншого мотлоху білі статуетки Венери. Альоша рвонувся туди і потяг за собою Матроса. Пробилися крізь густий натовп і стали. Альоша забув за все.
Чіткі лінії Венери заграли перед його очима.
Раптом Матрос скрикнув не своїм голосом.
— Украли! Альошко! Он стоїть...
— Де? Що?
— Он стоїть мій чорт...
— Твій чорт?
Обидва здригнулися, немов ударені громом. Серед білих статуеток і справді стояла руда горда постать чорта і простягала руку над чорним плесом. Хтось уже торгувався за неї з повного жінкою, Що стояла біля свого краму.
— Скільки за Мефістофеля, тьотю?
— Наш чорт, — прошепотів Альоша білими губами. — Наш... як це сталося? — На обличчі йому заворушився жах. Матрос озирався навколо й нічого не міг промовити. Раптом він заскреготів зубами і крикнув у вухо Альоші:
— Пувичка! Он! Держи!
Вони в'юнами шугнули в юрбу. Але, виприснувши на розі, де Матрос ясно бачив зігнуту над «буржуйкою» з пиріжками Пувиччину спину, вони нікого тепер не побачили. Пувичка як у воду впав. А може, то був і не він....
— Чого ти думаєш на Пувичку? — спитав Альоша.
Матрос нічого йому не відповів. Він заклав у кишені руки і мовчки пішов до будинку. На обличчі йому виступили синьо-червоні плями. Він тяжко дихав.
— Ну гад. Рішу!
— Матросе, що ти хочеш робити?
— Не питай. Я знаю, що я зроблю з цим підлизою.
Альоша, похнюпившись, пішов за Матросом. Тяжка тривога залягла йому в серці від Матросових слів. Що він хоче зробити? Пувичка й так лютий за те, що Матрос його «оскорбив» при всіх товаришах. Це ж все через кого?
Пувичка гуляв з Матросом, а тепер Матрос гуляє вже не з ним, а з Альошею.
Хіба це Пувичка подарує? Та ще й «оскорбив», аж кров із носу пішла.
Пувичка ніколи цього не забуде, він не з таких. А тепер, як знову посваряться, тоді хоч із будинку тікай. Ось тобі й художествене!
— Не твоє діло, Альошко! Це вже моє діло, — кинув Матрос наче крізь сон. — Поспішаймо.
— А як же ти взнаєш, що то він украв чорта?
— Уже взнаю. Від мене, шкондра молдованська, не заховається, іконою шльопнутий. Я його взнаю.
— Чуєш, Матросе, — тихо сказав Альоша, — хай він згорить, самий Пувичка. Хіба я ще не зліплю?
