поезію до утилітаристичної сухості і схематизму некритичним наслідуванням Маяковського.
Автор цих рядків також віддав щедру данину різноманітним впливам, серед яких конструктивізм з його теорією «інфляції прози в поезію» був чи не найбільшою загрозою його творчому майбутньому. Формальні шукання, якщо вони не перетворювалися на бездушний формалізм, не були безплідними для нашої поезії, але той, хто вчасно не знаходив в собі можливостей для звільнення від них, засуджував себе на творчу деградацію.
На щастя, Іван Кулик дуже швидко перехворів цією «хворобою зросту». Перемогло здорове реалістичне начало, з його віршів зникла майже хвороблива творча зневіра («Я не майстер, — так собі, гружчик»), нічим не виправдане приниження власних творчих можливостей, що межувало з кокетуванням і манірністю, не гідними революційного поета.
Поет повертається до справжнього новаторства, до народнопісенних джерел своєї поезії й одразу ж підносить її на вищий щабель, створюючи прекрасну поему «Чорна епопея».
Усе в цьому творі було новим для української поезії — починаючи від теми, вперше з такою гостротою поставленої, і кінчаючи виключно складним технологічним завданням, яке поставив перед собою і з віртуозною майстерністю розв'язав на доти невідомому нам матеріалі поет.
«Чорна епопея» вийшла з друку у 1929 році. Минуло вже майже чотири десятиліття. Встигло розцвісти і одцвісти багато поетичних і псевдопоетичних паперових квітів, а поема Івана Кулика і в наші дні зберігає не тільки свою актуальність, але й художню свіжість.
