нищили народ, як царські аґенти підбурювали козаків проти гетьмана, як Москва робила все, що тільки могло пошкодити Україні, як цар не давав Україні підмоги на ворогів, а умовлявся з Польщею про поневолення козаків.
— О така зрада підступної Москви, — писав гетьман, — слідна в усім: вона готовить нам ярмо, насамперед домашньою війною, а потім і відкрито підіймає на нас зброю, без ніякої нашої вини. Тепер ми примушені підняти зброю для нашої оборони; не в нас причина війни.
Український народ радо приняв заклик гетьмана. Почалася війна. Частина українських військ ударила на Київ, щоб вигнати звідтіль московську залогу, але напад не вдався. Сам Виговський із головною силою пішов під Конотіп у Чернигівщині і там 8. липня 1659. р. звів бій із москалями, що покінчився великою перемогою. Кілька тисяч московського трупа вкрило конотопські поля, кілька тисяч пішло в українську неволю, головні полководці те ж дісталися в полон. Великий страх упав на Московщину; всі думали, що козаки підуть аж на царську столицю, цар хотів уже втікати з Москви.
Але Виговський мусів уступити з гетьманства. Поляки не хотіли додержати гадяцького договору. Польські війська, що прийшли були козакам на поміч, нищили край і людей, як за давніх часів.
Нарід почав виявляти невдоволення. Виговський не міг того стерпіти і по двох роках гетьманування склав булаву. Він закінчив життя кілька літ пізніше, розстріляний поляками. Між селянством
