на горло, — зрубали голову, порозсікали тіло на четверо й повісили на показ.
Запорожці побачили по цій війні, що їх сили ще за слабі, щоб побороти Польщу.
Потім запорозьким гетьманом був Самійло Кішка, що про його славні діла співали пісні.
Він дістався з сорок козаками до турецької неволі і, прикований до ґалєри, мусів гребти разом з иншими невольниками. Одного разу його пан Алкан-паша поїхав кудись, і догляд над невольниками полишив свому вірному ключникові Ілашеві Потурнакові. Цей ключник був колись козак, навіть сотникував у козацькому війську, але в турецькій неволі покинув свою віру, зробився ренеґатом, і ще гірше, ніж самі турки, переслідував невольників. Потурнакові було нудно сидіти самому, він скинув кайдани Самійлові Кішці та запросив його до себе пити. Обережний гетьман пив небагато, напитки тайкома виливав, та Потурнак напився так, що пяний заснув. Тоді Кішка поклав його до ліжка, забрав у нього 84 ключі й чим-дуж повідмикав колодки козацьких оков.
О-півночі яничари з Алкан-пашею вернулися на ґалєру, — козаки кинулися на них і всіх повбивали. Одному лише Потурнакові пощадили життя, і він із вдячности за це подав Кішці спосіб, як перевезти безпечно ґалєру до Дніпра. Половина козаків поперебиралася за турків, друга половина вдавала невольників; Іван Потурнак говорив добре по-турецьки, й як стрінулися з иншими ґалєрами,
