барвні знаки маяли над військом, немов летіли вгорі дивні птиці.
Серед вибраного полку війська їхав гетьман зі старшиною, — здалека було видко гетьманський бунчук. Позаду дві й три пари коней тягнули гармати, — одні чорні, великі, з широкими дулами, инші менші, що ссяли в світлі сонця. Накінець на малих і більших возах везли запаси поживи й муніції, в міхах і деревяних та залізних скринях.
Похід закінчував відділ кінноти, що доглядав порядку в таборі й пильнував, щоб на військо не прийшла ззаду яка пригода.
Перед військом на всі сторони розсилали сторожі, щоб дізнатися, де татари. Козацькі стежі скоро знаходили ворога, бо татарські загони вешталися скрізь по степах. Насамперед гляділи козаки, де табуни коней, висилали в ту сторону сильний відділ кінноти, розганяли сторожу й брали коні з собою. Здобуті коні розділяли між піхотинців; так збільшалося число кінноти.
Як татар було більше, вони виступали до бою. Тоді проти них виїздили що сміливіші козаки на герць, себто на боротьбу одинцем. Потім і вся сотня пускалася з шаблями на ворога. Але як сили татар були дуже великі, й не можна було дати їм ради, кіннота верталася до війська, й тут робили приготови до головного бою.
Запорожці мали свій окремий спосіб боротьби. З наказу гетьмана вози з припасами, що були позаду, їхали вперед і ставали в два чи три
