пиляти! Хочу я на коня сідати, з козаками погуляти, ввесь козацький звичай пізнати!
Просив Івась у мами, щоб продала його чотири воли й купила йому доброго коня, але мати не хотіла того й слухати, сховала всю козацьку зброю. Та Івась Коновченко відшукав батьківську стару рушницю й тайкома пішки пустився до козацького табору, що був далеко в степах.
Полковник Филон відпочивав у своїм шатрі, але Йвась сміливо ввійшов до нього й поздоровив грімким голосом. Полковник привитав його:
— Ой, здоров, Івасю, прекрасний лицарю! Чи ти по своїй волі зайшов, чи тебе кінь до нас приніс? Чи ти здоровям змагаєш, чи в себе молодецького, доброго коня маєш?
Івась відповів:
— Я коня не маю, але молодецьким добрим здоровям змагаю. Дозволь мені, пане полковнику, з козаками погуляти, лицарської слави заживати, за віру христіянську стати!
Але полковник не хотів пустити Йвася на війну:
— Ти ще дитя молоде, ніде не бувало, козацького звичаю не пізнало, козацької крови не видало! Як ти кров побачиш, то налякаєшся, — є старі козаки, панове молодці, хай вони гуляють, слави добувають.
На те Йвась відрік весело:
— Ей, пане полковнику, візьми ти каченя старе й мале, та пусти на Чорне море, — чи не попливе мале таксамо, як старе?
Здивувався полковник розумові хлопця й пустив його на війну.
