— Перейти на ручний штурвал! — сказав він вахтенному й той стрімголов помчав на корму передати команді наказ.
За хвилину із здоровенного, незграбного ручного штурвала зняли брезентову покрівлю і семитисячетонний „Курск“ мусів коритися знову людській руці.
Капітан, зійшовши знову на мостик, удруге оглянув небо й океан — до Періма ж один лише день!
Один день! Невже ж не пощастить?
І тільки вночі двадцять четвертого листопада, коли в пітьмі блимнули й згасли білі вогні вхідних Перімських маяків, щасливий капітан відчув, як йому гостро занили ноги, обважніло тіло й голову скувала тяжка перевтома. Поруч вахтенний помічник записував до журналу коротко, сухо, безстрасно:
|
24 листопада. Аденська затока. 23 год. 30 хв. Підійшли до порту. Лягли на створи вхідних білих маяків. |
Це було зовсім недавно — у грудні минулого року…
Лютий норд-ост, як і завжди цієї пори року, штурмував Новоросійську бухту. Не всі пароплави наважувалися вийти з гавані. Розбурхане море злобливо кидало круті хвилі на хвильоріз, найдужчі буруни сягали навіть через бетон загати.
В гавані перестоювали десятки наших і закордонних суден. Серед них загальну увагу привертав бурий, шарпаний штормами й тайфунами пароплав-велетень. Це був уславлений „Трансбалт“, улюбленець моряків, журналістів, письменників, сценаристів і операторів; герой десятків оповідань, нарисів і фільмів.
Біла ватерлінія вгрузла у воду, отже трюми океанського вантажника були не порожні — невже і „Трансбалт“ боявся чорноморського норд-осту й перестоював у гавані, чекаючи на погоду? Ні. Пароплав чекав на нового капітана. Останні дні в чорноморських портах тільки й розмов було,
