хану океанську стихію, яка грається з пароплавом мов тріскою, і хвилями трощить палубні приміщення, він називає: „хорошою гойданиною…“
Капітан допив чай і, збираючися знову на мостик, зауважив:
— Як не кажіть, а в морі мені спокійніше…
Капітан не вихвалявся.
Я згадав, як минулого літа пароплав „Томп“ (де тоді капітаном був Петро Іванович) вантажився в Батумі. Це прекрасна ілюстрація берегового капітанського життя:
На палубі, за бортом трюма — вінегрет з людського гомону, галасу, реву автомобільних сирен, брязкоту й гуркоту лебідок.
Другий помічник, мокрий від поту, нервово поривається в усі сторони: перехиляється через борт, зазирає в трюми, лізе туди, знову вихоплюється. Рве голос:
— Обережно, обережно, не ламайте! Рівніше кладіть, кладіть рівніше! Не так! Чуєте, не так! Приганяйте щільніше!
Вивіз дерева з Батума за кордон — справа нова. Отже вантажники не мають ще навичок і досвіду, потрібних для вантаження дерева. Вони незграбно підносять штабелі дощок, невдало розкладають у трюмі, і поміж дошками рясніють прогалини. А це фактично є злочин, бо кожен квадратний вершок тоннажу коштує нам чимало валюти.
Якраз підвезли неймовірні щодо розміру штабелі. Тонесенькі й короткі коробочні дошки в'язали з величезними довгими. Прогалини ще загрозливіше вишкірились поміж деревом.
Помічник уже хрипким голосом репетував:
— Стійте! Стійте!
З каюти на вигук вихопився капітан.
— Петре Івановичу, погляньте, що вони роблять!
Обличчя капітанове взялося плямами від обурення. Він збіг до трюму, перехилився, побачив прогалини й люто пересилив гамір:
— Виключити пару! Припиняю вантаження. Викликати агента! Складаю акт!
Замовкли лебідки, мертво застигли підойми. До капітана підбіг представник Закдержторгу.
— Ви не маєте права. Це примха!
