як і неапольським краєвидом. Їх захоплює: вогкість темних кватир, замурзані, рахітичні діти, лахміття старців, голодний погляд вуличного музиканта-жебрака, антисанітарні крамнички й кіоски з гнилими фруктами та продуктами, засидженими мухами…
Затока овально вгиналась у білий берег.
В путівниках є цілі розділи, де вихваляється ці жахливі райони Неаполя. Там радять „обов'язково відвідати ці надзвичайно цікаві квартали“, „ви матимете величезну насолоду…“
Неприхований глум!
А що, якби до цих довідників додати кілька сторінок про страшне безробіття в фашистській Італії, про мізерний заробіток робітників, про високі ціни на продукти, про визиск на фабриках, безправність, терор, а також про те, що такі квартали злиднів і голоду можна побачити не лише в уславленому Неаполі, а в кожному місті буржуазної країни?
Занурений в думки, впорядковуючи нові вражіння, я дійшов до берегових вулиць. Біля вокзалу електрозалізниці „Наполі[1] – Помпея“ мене озвав чийсь голос:
- ↑ Італійці пишуть і вимовляють не Неаполь, а Наполі
