носить, має зберегти його чистим і незаплямованим. В кінці наради, як уже мали всі розійтися, голова зборів спохватився:
— Заждіть, товариші, ще одну хвилинку! — Нам передали з „Томпа“ значок ударника.
— Кому ж це?
— Товаришеві „Шпіль“… Якось нерозбірливо написано.
— Шпілевському! — допоміг капітан.
— От-от! Шпілевському. Товариш Шпілевський є?
— Він на вахті, — відказав хтось.
— Хто він такий?
— Кращий ударник „Томпа“, — відповів капітан.
Секретар зборів швиденько занотував у зошиті: „Слухали: про передачу ударного значка т. Шпілевському. Ухвалили: передати“.
Доречі, мало хто на пароплаві називав Шпілевського його прізвищем. У морі, де звикають до лаконічних наказів і коротких слів, його прізвище скоротили і лише в офіціальних папірцях сухорлявий, моторний стерновий значився Шпілевським.
Набираючи команду на „Курск“, капітан настирливо просив у конторі Радторгфлоту наказа перевести Шпіля з „Томпа“ на свій пароплав.
Капітан Ковальчук не безпідставно вирішив залучити на „Курск“ цього моряка. Та який би капітан не схотів мати в команді стернового, що виріс на морі, ворогує з алкоголем, в послужному спискові не має жодного прогулу, чудово керує стерном, а накази виконує точно, бадьоро й швидко.
Ближче познайомився я з Шпілевським торік в Неаполі.
Я знав, що красу і велич уславленого італійського міста можна побачити з верхівки Сан-Мартіно. Щоб дістатися з торговельної бухти, де стояв пароплав, до монастиря, треба пройти все місто, та темний лабіринт убогих неаполійських кварталів, що обплутали гору густою сіттю провулочків, вулиць, сходів і зазубнів.
Втома пекла підошви, але вже видно було перші балкони, побудовані для туристів. Радили не оглядатись, аж поки не дійдеш найвищої тераси.
