— Якщо хочеш, я можу сніданок сюди принести, — пропонує Льоня.
Чижик не помічає провокації й мовчить. Льоня запобігливо приносить консерви, сир, масло. Але перший шматок викликає в шлунку Чижика такий протест, що хлопець заплющує очі, щоб навіть не бачити сніданку.
— В такому разі дозволь другові знищити цей дар природи? — Спокійно запитує Льоня і, не чекаючи дозволу, починає вдруге за сьогодні снідати.
П'ять день Льоня поїдав Чижикові сніданки.
На четвертий день надвечір праворуч засивіли скелясті береги Сокотри[1] на тлі ще попелястого неба. Береги було видно неясно й примарно.
Брижі помітно слабшали, накочувались уже не такими дужими валами, частіш і не так розгонисто. Вахтенний журнал кваліфікував їх 6 балами. Іноді визирало сонце й на океан падали радісні, ясні фарби.
Ранок встав над океаном сонячний і чистий; просторінь ще непокоїлась, але була зморена й млява. Чим далі сягало сонце до зеніту, океан спокійнішав, а надвечір зовсім заспокоївся і прослався рівним неосяжним простором.
На пароплаві життя увійшло в звичайні трудові рамки — команда подобрішала, в кают-компанії було знову повно й шумно під час обіду, вечорами награвав патефон і до пізньої ночі ляскали на столі рябі костяжки доміно.
Чижик походжав веселий і життєрадісний, організуючи матеріали для молоднечої сторінки. І одного дня, досить таки невпевнено, попросив у капітана дозволу стати до стерна.
Тепла тропічна темрява приховувала хиби Чижикового „керування“. Коли б не чорна ніч, усяк бачив би позаду пароплава недозволенний зміїсто-нервовий слід на воді — ганьба для стернового.
В темній штурвальській ледве викреслювалась постать майбутнього стернового — наймолодшого на пароплаві мо-
- ↑ Острів в Індійському океані. Належить Англії.