вчений розуміє як результат взаємодії соціальних сил та ідей провідних представників народу (т. 1, с. 153).
Еволюцію української суспільно-політичної думки XIX–XX ст. І. Лисяк-Рудницький простежує, досліджуючи і розкриваючи ідеї непересічних культурних і політичних діячів цього періоду: Францішка Духінського, Михайла Чайковського, Іполита-Володимира Терлецького, Михайла Драгоманова, Івана Франка, Володимира Винниченка, В'ячеслава Липинського, Осипа Назарука та ін. Причому критерієм приналежності інтелектуала до українського руху для автора є особлива національна структура мислення особи, її ідейний вплив та конкретний вклад в українську справу (т. 1, с. 152–153).
Для українського читача, котрий десятиліттями перебував під пресингом ідеологічних догм і стереотипів радянської історичної науки, яка взагалі нехтувала історією України як окремим предметом дослідження, особливо важливими є запропоновані вченим якісно нові методологічні та концептуальні підвалини дослідження вітчизняної історії в контексті загальноєвропейського розвитку. Це стосується, зокрема, проблем періодизації та структури історії України. Іван Лисяк-Рудницький ставить під сумнів доцільність використання двох найпоширеніших схем періодизації, які побутували по різні сторони залізної завіси: радянської, в основу якої покладена марксистська теорія суспільно-економічних формацій, і схеми, вживаної українськими істориками народницької школи, котру вчений вважає дещо провінційною. Натомість, враховуючи загальноєвропейську модель, він пропонує такий основний поділ предмета в хронологічному порядку: стародавня і середньовічна Україна, Україна XIX ст. й Україна XX ст. (т. 1, с. 41–43). Причому для автора XIX століття є поняття значно ширше хронологічно: як явище воно починається в кінці XVIII ст., а закінчується періодом першої світової війни.
Ключовим для розуміння структури середньовічної української історії є питання про існування на цій території явища феодалізму, в європейському трактуванні цього поняття. З цього приводу І. Лисяк-Рудницький зазначає, що повністю розгорнутий феодалізм можна зафіксувати лише у Великому Князівстві Литовському, у той час коли на заході Європи він вже занепадав (т. 1, с. 49). Це визначення, як і теза автора про становий характер української козацької держави, дотепер ще не закріплені в українській історичній науці.
Місце і роль України в новітній історії Європи І. Лисяк-Рудницький визначав, використовуючи дефініції “історичних” і “неісторичних” народів, відносячи її до останніх через брак тяглості в розвитку державної організації та високої культури, спричиненої втратою — еліти — традиційної репрезентативної верстви нації (т. 1, с. 145-146).
