галі, грамотно пишуть по-англійському, зокрема, географічні та етнічні назви.
В деяких випадках треба просто сумніватися, чи автори добре розуміють англійську мову (на с. 123–126 подається розгорнений виклад змісту статті Я. Степанова та її критика; порівняння з оригіналом довело, що в статті Степанова написане одне — а в монографії викладається перекручено цілком інше).
Монографією в сучасному вигляді — без покажчика авторів — користуватися з інформаційною метою просто неможливо.
“Западноберлинский университет” (с. 168–169) в природі не існує — такої назви немає. Примітивно і просто несмачно звучать такі полемічні знахідки, як те, що Земський собор 1653 р. та Переяславська рада 1654 р. “являлись куда более представительными, чем сегодняшние законодательные органы тех буржуазних государств Запада, интересам которых подчинена фальсификация нашей истории” (с. 174). Важко пов'язати з XVII століттям такі формулювання, як “классовая борьба украинских трудящихся была неотделима от борьбы тех, кто пытался разорвать союз с Россией” (с. 198) або “борьба украинских трудящихся против сепаратистских интриг”(с. 220). Страшним анахронізмом віє від формулювання “классовая сущность национализма, формировавшегося как идеология эксплуататоров” (с. 190) — це так, як би не існував націоналізм експлуатованих, або як би сильні прояви націоналізму і шовінізму в сучасному Радянському Союзі можна було вважати просто проявом “идеологии зксплуататоров”.
Що ще можна сказати про рецензовану працю?
Перше. Пропонована до видання монографія як своїм напрямом і змістом, так і оформленням (редакційним, бібліографічним, стилістичним) не відповідає нинішнім вимогам до радянської історичної науки взагалі та до української радянської історичної науки зокрема, які стоять перед нею хоча б у світлі постанови ЦК КПУ з січня 1989 р. “Про розробку республіканської програми розвитку історичних досліджень, поліпшення та пропаганди історії Української РСР”. Рівень написання не відповідає науковим стандартам, прийнятим в історичній науці Радянського Союзу.
Друге. Заголовок монографії не відповідає її змістові: у ній, по суті, не розглядаються праці західних “немарксистських” істориків, а в основу покладено неповний виклад історії неповної України, що ілюструється цитатами, вирваними з праць закордонних дослідників, про яких, зрештою, говориться майже виключно в ключі справжньої або уявної фальсифікації.
Третє. Упорядники цілком ігнорували необхідність ліквідації “білих плям” в історії України — виступаючи з войовничих
