вала їх так, як могла, без потрібної джерельної бази, з примітивними концептуальними уявленнями — але все ж таки опрацьовувала тоді, коли наша історична наука взагалі їх замовчувала або, завзято зціпивши зуби, заперечувала саме існування “білих плям”.
Правду кажучи, автори пропонованої монографії продовжують ту хибну лінію нашої історіографії, яка компрометувала українську радянську історичну науку в минулому і компрометує її ще досі. Автори не зробили нічого, щоб, бодай несміливо, відкрити завісу над “білими плямами” і внести свій вклад у висвітлення цих проблем — у даному випадку, очевидно, об'єктивно визнаючи вагомий внесок “немарксистів”. А якщо вони робили це не дуже вміло, то, в першу чергу, тому, що ми, радянські історики, нічим не спричинилися до їх вивчення, зачиняли перед “немарксистами” наші рукописні й архівні збірки, вперто говорили на чорне, що воно біле і т. д. Повторюю ще раз, автори колективної монографії не зробили практично нічого для висвітлення “білих плям” в історії України, вони консервують і культивують їх далі. Зрозумівши, очевидно, все ж таки (бо життя на місці не стоїть і не стоїть воно також у тій справжній, динамічній і скерованій на перебудову радянській історичній науці), хибність своїх позицій, упорядники пішли на примітивну хитрість: залишивши зміст монографії таким, яким він міг бути ще десять, двадцять років тому, вони склали цілком відірвані від основного змісту висновки-закінчення, в яких скаржаться і ремствують, що, мовляв, насправді існує ще багато проблем історії України, яких вони, автори, чомусь (невідомо чому) не могли торкнутися: “поход суздальского князя Андрея Боголюбского 1169 г. на Киев и участие казацкого гетмана П. Сагайдачного в походе на Москву в “смутные времена”, отношения И. Мазепы с Петром І и Екатерины II с К. Разумовским, деятельность на Украине “громад” в XIX в. и буржуазно-националистических партий в начале XX в.; образования буржуазно-националистической контрреволюции, претендовавшей на власть в 1917–1920 гг., “украинизация”, проводившаяся в 20-х гг., коллективизация и голод, сталинские репресии и т. д.” (с. 792). А чому ж марксистські автори у своїй 900-сторінковій праці не торкнулися цих і багатьох інших сюжетів, які якраз “немарксистська” історіографія досліджувала і вивчала? Чому на попередніх сторінках монографії ці проблеми знову ж замовчують або пояснюють у дусі кращих традицій застійних часів, пишучи далі, хоча б, “искусственный голод” в лапках і доводячи цілком неакадемічним стилем, що жодного штучного голоду на Україні 1932–1933 pp. ніколи не було, або ж, що про ніяке “розстріляне відродження” зовсім не може бути мови.
