суті, основна лінія досліджень зі середини XVII ст. (окремі екскурси є й раніше, не кажучи про парадоксальну ідею єдиної, хоча поділеної на феодальні князівства Русі) — де українсько-російські відносини, які завжди, зрештою, розглядаються у єдиному ракурсі: треба з усіх сил захищати нібито ображену “немарксистами” Росію і також з усіх сил гудити очолювану майже поголовно зрадницькими гетьманами Малоросію…
Своїм кровним обов'язком автори вважають захищати абсолютистську безконституційну Російську імперію, де українцям, нібито, жилося, в основному, добре (валуєвські та інші укази не згадуються), від порівнянь з конституційною, все ж таки, Австро-угорською монархією, де, нібито, українцям було набагато гірше, ніж у Росії. Але ж це явна неправда! Схема прозора. Її намагаються продовжити також на історію Радянської України в складі Радянського Союзу: тут знову захищають Росію від обвинувачень “немарксистів”. Така червона нитка проходить через усі розділи, присвячені післяжовтневому періодові.
Фактично автори пропонують поверховий огляд “домарксистських” праць, що стосуються історії взаємовідносин між Росією та Україною протягом ряду століть. Що історія України — це одне, а історія взаємозв'язків — щось інше, ясно навіть для слабо підготованого читача. Що історія взаємозв'язків Росії та України є важливою проблемою в історії України — не підлягає жодному сумнівові, але що цілу історію України, всієї її території неможливо зводити лише до проблеми російсько-українських зв'язків — також не підлягає жодному сумнівові. Захопившись історією Росії як дожовтневого, так і післяжовтневого часу, автори присвячують їй не менше сотні сторінок, цілком не помічаючи того, що пишуть вони просто не до теми (це, зокрема, розділ 6 і наступні).
По-шосте. В заголовку монографії на першому місці стоїть слово “проблеми”. Отже — ми маємо отримати колективну монографію, написану в проблемному ключі. Про те, що упорядники звели всю проблематику історії України до українсько-російських взаємовідносин XVII–XX ст. та до перебування території Південно-Західної Русі (пізнішої України) в складі єдиної, але чомусь феодально поділеної Русі (не дуже ясних століть), я вже писав.
Як відомо — і не з 1989 p., а набагато раніше, — справжніми проблемами історії України стали її “білі плями”, збереження і засекречування яких культивувалося в українській радянській історіографії протягом багатьох довгих десятків років. Справа полягає у подоланні відсталості української радянської історіографії (про це треба сказати відверто) в порівнянні з цією самою “домарксистською” історіографією, яка все ж таки бралася за опрацювання “білих плям” — і опрацьову-
