кам особливо залежало на тому, щоб окремо виділяти українських за походженням істориків США, Канади, Англії щедро чіпляючи їм ярлики “націоналістичних”. Сумнівно, чи такий механістичний поділ “немарксистів”, ще й на “українських націоналістичних” та “неукраїнських” і, треба думати, “ненаціоналістичних” істориків допомагає науковому, об'єктивному висвітленню питання — саме правдивому висвітленню питання, якого, на мою думку, вимагає справжній марксизм.
По-друге. Упорядники не вважали за потрібне визначити (що, мабуть, треба також зробити в передмові) прийнятий ними зміст поняття “історіографія”. У загальновживаному в нас розумінні, історіографія — це історія історичної науки з характеристиками істориків та їх творів. Іншими словами, основний предмет історіографічного дослідження — світогляд і твір історика, виклад основних положень твору, еволюція поглядів історика на підставі його наукової творчості, критика творів (обгрунтована джерелами). Якщо б упорядники виклали саме в такий спосіб матеріал — визначили, які саме історики (і хто вони) займалися окремими проблемами історії України чи історією України в цілому, яка була основна джерельна база цих істориків та яку концепцію вони прийняли чи самостійно висунули, — то можна було б авторам вибачити, що вони не зуміли чітко визначити поняття “немарксизму”. Але і цього вони не зробили. Натомість вони майже половину монографії (я підраховував по сторінках) присвятили викладові історії України так, як вони її розуміють — тобто основним предметом свого дослідження зробили не історичні твори інших авторів, а саму історію. Таку підміну предмету дослідження — особливо це помітно, починаючи від розділу 4 і далі, коли виклад історичного (а не історіографічного) матеріалу стає основним змістом монографії, а історіографія підпорядкована йому як щось другорядне — не можна нічим виправдати.
Замість справді дати виклад історії “немарксистської” (хай вже умовно й так) історіографії, упорядники дали скорочені огляди літератури для окремих періодів, пересипаючи їх досить міцними словами, — й причепили ці огляди до викладу історії України, значною мірою складеного на підставі загальновідомого десятитомника. Про самих представників закордонної історіографії ми лише часом можемо довідатися, що він професор або директор десь там — і це вже все. Жодного уявлення про те, на чому грунтувалась його наукова творчість в цілому, представник якого напряму він в історичній науці, до якого покоління істориків належить, ще живий чи давно помер, яка його питома вага у цій самій “немарксистській історіографії” — абсолютно нічого. Ми не знаємо, хто з перелічених істориків — справді історик з великої букви, твори якого
