історіографія” — так, як і не визначили, хто є протилежним табором “марксистської історіографії” і на підставі яких критеріїв читач повинен відділяти “немарксистів” від “марксистів”. Чи лише за місцем проживання? Чи цілком довіряти упорядникам, що всі “фальсифікатори” є одночасно’ “немарксистами”?
“Немарксистська історіографія”, якщо навіть виходити зі змісту монографії (та з відомостей про згадані у монографії сотні авторів, почерпнутих вже не з монографії), це цілком не такий собі загін сірих фальсифікаторів-антирадянщиків, а таки цілий ряд представників різноманітних історичних шкіл, напрямів, течій, які, на мою думку, треба було не лише охарактеризувати у передмові, але й визначити, в чому саме полягає їхній “немарксизм”. Якщо лише в тому, що ці закордонні автори не приймали на віру те, що їм подавала радянська історіографія протягом багатьох десятків років (як ми тепер знаємо, та радянська історіографія, що хронічно займалася справжньою грубою фальсифікацією), а намагалися вести власні наукові дослідження, — то це ще не є “немарксизм”. Якщо ж немарксистські історики України, це такі історики, що, в загальному, не дотримуються методології історичного матеріалізму, то такі були і є, зрештою, не лише в Західній Європі і США (як переконують упорядники), але також, наприклад, в Польщі й Угорщині. З творами таких авторів, однак, упорядники своїх читачів знайомити не бажають.
Насторожує також намагання всіх українських істориків, що проживають за кордоном, подавати під єдиною вивіскою “націоналістів”. Відомо, що це не відповідає правді — серед них є також історики, що вважають себе, наприклад, марксистами (хоча б багато разів цитований Б. Кравченко) і яким недотримання методології історичного матеріалізму інкримінувати досить важко. Просто в них інші від стандартизованих десятками років українською радянською історіографією поглядів думки, хоча б, на відносини між Україною і Росією — чи саме тому вони автоматично стають “немарксистами”? Ще характерна деталь: українські націоналістичні історики-фальсифікатори залишаються в уяві упорядників монографії навічно націоналістичними істориками й українськими, навіть якщо вони вихідці з другого, третього, а навіть деколи й четвертого покоління емігрантів, з іншого ж боку, до російських та польських істориків епітет “націоналістичний” не застосовується, а їх національність — навіть коли вони самі емігранти, а не нащадки емігрантів — автоматично перетворюється на “американську”, “англійську” (приклади: Г. Вернадський, Д. Оболенський, Н. та А. Рязановські, Г. Федотов, М. Флоринський чи Г. Пашкевич, Й. Вєчинський, О. Галецький або, врешті, євреї з Польщі чи України Р. Пайпс, А. Улам). Виходить, упорядни-
