шу Вас, якщо печатка справді потрібна, засвідчити мій підпис у Вашому видавництві — Ви можете бути переконані, що це справді мій підпис. Дякую Вам за прихильність. З повагою. — Додаю: рецензію в 3-х прим.; текст монографії привезу з собою (я повинен бути за кілька днів у Києві), а якщо з поїздки нічого не вийде, також вишлю цінною бандероллю”. Для пояснення про “відділ кадрів” додам, що це був якраз одинадцятий рік мого безробіття.
Як конкретно розгорталися далі події у видавництві “Наукова думка” — не знаю. Праця “Проблемы истории Украины в новейшей немарксистской историографии (критический анализ)” не побачила світло денне. Часом охоплює мене сумнів, чи правильно, що не побачила. Так чи інакше, історія з виданням цієї погромницької книги доводить, що академічна історична думка ще в першій половині 1989 р. не здатна була змінити свої позиції на об'єктивні та справді наукові. “Перебудова” української історичної науки затягалася — в багатьох питаннях вона не закінчилася досі.
Публікуючи сьогодні свою рецензію через сім років (додаток № 1; копія збереглася у мене), не маю наміру кинути тінь на перелічених авторів монографії, які у 1989 р. відповідали за свої вислови. З пісні слів не викинеш. Що було, те справді було, і забувати про це, з погляду розвитку української історіографії, не треба. Доля вчених з Інституту історії АН УРСР склалася пізніше по-різному. Деякі відійшли від історичної науки, інші — залишилися на старих позиціях, ще інші — просто поміняли орієнтацію. Окремі пішли шляхом правдивої науки, яка так потрібна сучасній Україні.
Публікуючи текст моєї рецензії 1989 p., приєдную пробу стилю авторів досить пікантного характеру (додаток № 2, також збережений у мене). Автори розділу III “Основні тенденції немарксистської історіографії історії України другої половини XIII — першої половини XVII ст.” параграфа 2, підпараграфа “Про причини виникнення козацтва” (с. 123–126 машинописного оригіналу), О. Майборода, В. Панашенко, І. Шекера прорецензували мою статтю “Один турецький документ українською мовою з середини XVI сторіччя: до виникнення українського козацтва”, опубліковану англійською мовою (Harvard Ukrainian Studies. — Cambridge-Mass, 1977. — № 2. — P. 223–224) під псевдонімом — бо тоді інакше неможливо було — J. Stepaniv. Згадані автори не розкрили псевдонім, підозрюючи в Я. Степанові співробітника Гарвардського університету. Їхній текст показує цілковиту відданість згори прийнятій нібито непорушній концепції та, з іншого боку, небажання заглибитися в критикований текст статті — вони знайшли те, чого там не написано, але що треба було обов'язково знайти.
